Стаття Володимира Овсійчука до каталогу

Мої стрічки - не річки,
Мої мрії - не змії,
Моє слово - не змова,
Моя мова - основа.
Мої друзі - не круки,
Мої сосни - не муки,
Моє серце - не камінъ,
Моя думка - не амінь.

   Донедавна невідомий ще в широкому мистецькому середовищі, Богдан Панчишин зважився на персональну виставку в Haцio-нальному музеї Львова i відразу став об'єктом дискусій, гарячих суперечок, захоплень i, врешті, вдячливих визнань. Художник в наш досить метушливий час залишився продовжувачем давніх мистецьких традицій, зберігаючи емоційно-оповідний характер свого живопису, отже, тісний зв'язок з природою, історичним минулим, долею свого народу, високими духовними скарбами світової культури, виробленими тисячоліттями. Справді, в час повального експериментаторства, коли зневажаються терпеливо і натхненно набуті мистецькі вартості на догоду хвилевому виплеску безнадійної туманності, виступ Богдана прозвучав яскравим променем. За всім тим, що потрапляє в поле зору митця, невмолимий хід історії, який повністю захоплює у свій трагічний кругообіг i в якому доля трагічного i бурхливого ентузіазму однакова, бо неодноразово драма, жах, безвихідь породжують стихійний супротив, піднімають енергію діяння, а то й бурхливу радість від поборення протилежного. Можна так роздумувати, маючи на увазі особливо відчутне гостре вістря стику протилежностей ще в недавньому часі фатального краху суспільства нездоланного зла. Для значної більшості художників цей крах був повною несподіванкою i навіть сприйнявся розгублено, - час вимагав докоpiнної перебудови творця i його творчого процесу. Адже творча воля могла обернутися вседозволеністю i абсурдом, що спантеличило i вибило з колії не одного обдарованого митця. Богдан Панчишин сприйняв переміни як неминуче накреслення фатума. Йому попередньо не стелилась пряма дорога, як тільки він вступив у самостійний творчий світ на початку 80-х pp., відразу по закінченню Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, бо тоді ж у всій своїй непривабливості постала перспектива повного підкорення офіційній доктрині. Проте в молодому художникові вистарчило волі, щоб піднятися над тогочасним духовним насильством i без претензій обрати coбi відлюдне місце обабіч битого шляху, таким чином позбавивши себе виходу на авансцену нещирого лицедійства.
   Богдан Панчишин буде творити пронизане поетичною лірикою малярство, яке закарбовуватиме в co6i світлі й болісні змісти, так що характер його творчого процесу не відчує особливих змін, коли історична дійсність зазнає раптової й докорінної перебудови. А також його все глибше буде поглинати своєю заворожуючою загадковістю природа, яку він наповнятиме своїми душевними монологами, орбіта яких охопить минуле й сьогодення. Однак в icтopії він прагне вловити викарбований віками золотий злиток далекого діяння людей i передати в романтичному ореолі опоетизованим образом сповнений щемливим бо-лем відгомін далеких предків. Насправді Богдан конкретно не заглиблюється в давнину. I все ж, його манять i надихають давні віхи прожитого настіьки вочевидь, що, стискаючи час, він наближає давнину й розбурхує нашу смутну фантазію зображеннями величавої природи, просякнутої релігійним почуттям й нездійсненими пориваннями, долями й недолями вибранців, що осіли в пам'яті віків думами, піснями, легендами. У своєму малярстві він насамперед віддається потоку настроїв i пристрастей, які розлиті в його чaci. Biн творить живописні поеми. В цих поемах чимало невповні з'ясованого, чогось повністю й не до кінця висловленого, подекуди погрозливого й туманного (можна не сумніватись, що така неясність в радянський час засуджувалася й не заохочувалася, тому картинам Панчишина не було місця на виставках). А тут відразу персональна - звіт за півтора десятки років напруженої творчої праці, самотніх роздумів, пізнання самого себе й, що найголовніше, відтворення власного художнього спрямування. А такому романтичному спрямуванню, правду кажучи, важко віднайти відповідність навіть у традиціях українського мистецтва, а тим більше в сучасному малярстві. Однак у його настроєвому тонyci, образному мисленні, поетично-колористичному ладі збережена органічна прив'язаність до національних традицій й таки до сучасного малярства. Панчишин, як підкреслювалося, дає перевагу почуттю, сповненому гостроти переживания, жадібності до життя, а також й проникненню в таємниці підсвідомого, що приховано від paціoнального пізнання, поряд з мрією, фантазією й що, по суті, стало його творчим принципом. Biн у своєму малярстві використовує близьку йому за духом художню спадщину давнього світового мистецтва, наскільки в умовах Львова з нею можна запізнатися, i робить її своїм надбанням, та й не пройшов повз досягнення сучасного світового мистецтва, якого відчуває живу стихію, його естетичні й пластичні норми, з їx загостреною динамікою й суб'єктивністю. ефектами світла, виразністю кольору стають невід'ємними в його творчому активі. Панчишин - тип художника, у якого творчий процес абсолютно узгоджений з його природним єством, яке залишається цільним й постійним. Проте не одноманітним, бо творча воля митця прагне до ширшого виплеску емоцій, - поряд з малярством він займається поезією, ці дві музи в його творчому житті сполучені в тісній синтетичній єдності. Бо ж слово, рифмовано відточена думка, магія вірша дають змогу йому висловити те, на що неспроможне, здавалось, мовчазне малярство. У свoїx краєвидах Богдан не зображує райських куточків, хай би й в романтичному ореолі. Він малює так природу, що в кожному його краєвиді присутня людина. I саме тому, що він прагне до об'єктивного тлумачення природи, то й не малює краєвиду в традиційному нормативі з переконанням пленерної ілюзії. Не в цьому полягала його вистраждана проблема зображення. Митець залучає природу бути не тільки співучасницею своїх творчих провидінь, а й персоніфікує все, що потрапляє в поле зору: дерева, гори, озера, хмари, які покликані брати участь в емоційному житті людини й набирають іншого значенневого виразу й які він зirpiвaє теплом особистих переживань. Природа для нього стала основним зображальним об'єктом, але при цьому слід врахувати схильності художника, особливості його творчої індивідуальності з лише їй властивою силою виразу та неповторною власною фантазієею, щоб зрозуміти характер краєвидних зображень Панчишина. Схильний до самоаналізу, він стикає на паралелях діаметральні явища: приміром, Біблію й недавню криваву епопею карального режиму, або ж Новий Заповіт з моральними настановами радянської дійсності, з її позастінними нечуваними розправами, - про це ходили пошепки моторошні оповіді, - а також епічну пoвicть страждань - Україну i Cибip, що стали Надією і Прокляттям. У засніжених й обмерзлих гулагах карались, мучились тисячі нескорених пaтpioтів, але не каялись - Шевченкове слово вселяло силу i витривалість. Деякі й там знаходили свою долю, проте, не діждавшись волі, залишались в обмерзлій землі. Про це митець розповість в одній зі своїх глибоко зворушливих картин "Українське весілля". А було й протилежне - зрада. Нерідко сусіди, таки рідні українці, що переживали разом з усіма апокаліпсис масакри, таємно доносили й отримували жалюгідні юдині срібняки. Так була продана сусідами мати Богдана, молода сільська сімнадцятирічнa дівчина, зв'язкова загону. Здається, за 50 карбованців. Доноси були частими. I Богдан не раз запитував: що тут, - вигода, розрахунок, страх чи примітивна підлість? Як про це розказати? Чому в єдиній родині такі дві непримиренні крайності?...
В одному з вipшiв він роздумує:
Пульс нашої крові - доброта.
Чому всі добрі не зберуться біля бездни вічності,
А хто ж розпинатиме Христа?!
   В обох випадках чимало нез'ясованого, як вічного існування добра i зла, правди i брехні, життя i смерті. Тоді все це заслуговує лише поетично-філософського роздумування, до чого, врешті Богдан i вдається, створюючи романтичні видіння з навіюванням чогось невидимого, недосказаного. Biн прагне в картині відобразити передовсім свої внутрішні видіння, щоб їхня дія була зрівняна з дією поетично-музичного твору i щоб відтворена ним картина не дзеркально відображала природу, але навіювала певні iдeї - через одне виразити друге. I він знає принаду такого творчого способу, бо в цьому нез'ясовно є ширший горизонт для поетичного уявлення й творчого переосмислення, що дає таку незмірну насолоду душі. Складність перед художником полягала в тому, щоб виробити таку систему зaco6iв вираження, щоб за нею зберігалась образотворча цінність i змістовий момент. І вироблена ним живописно-образна система задовольняе своєю переконливістю, поскільки на цьому eтaпi вона відповідає втіленню його задумів. У ній можна відчути спорідненість з мистецтвом романтиків i символістів, хоча молодий митець не прагне встромити свою творчість в прокрустове ложе якогось стилю або напряму. Це станеться i без його волі. Проте в його мистецтві явно відчутна реакція як на соцреалізм, так i на самозакоханий модернізм. Романтизм відповідав його темам алегоричного, містичного, езотеричного характеру, а символізм - літературною концепцією, бо мова може йти про символ як категорію змісту. Проте художник, на відміну від творців кінця ХІХ - початку XX століття, не веде аркадійсько-замкненого способу життя, не відвертається від свoєї епохи, бо сам безпосередньo творить символи, адже щоденність постійно диктує теми, в яких завжди присутнє щось невизначене, невідоме, або лише натяк. Його можна було б зачисляти до ідеалісті-візіонерів, що прагнуьть до передачі містичного, яке не піддається раціональному осмисленню. Але таке визначення нічого не розкриває в цій живій, пульсуючій дивовижною енергією творчій натурі, закоханій в світло сонця, в мінливість пip року, в жіночу красу, що жадібна щирих почуттів та емоційного спілкування з близьким co6i товариством. Минуле й сучасне в ньому переплелось через гірку фортуну родини, де доля батків стала священним смолоскипом для освітлення власної дороги i своїх дітей.
Укрию цією плахтою постійністъ своєї пам'яті,
Паростки татового щепа, неспокій матері,
Перший крок дочки, щедрістъ брата
І мудрість мовчання тих, що відійшли у вічністъ.
   Ці чисті почуття зроджені на пригашеній часом родинній драмi, а таких драм багато на зболених тоталітаризмом західних землях України. Особисто він їх не зазнав, бо народився Богдан 17 жовтня 1958 року в селі Луб'яна на Львівщині. Батько - сільський трудівник, здобув лише семикласну освіту i мав потяг до малювання. Забраний до армії, був поранений - боровся до 1946 р. Повернувшись, почав у Львові працювати в рекламній майстерні, але був заарештований. Судили - 10 років таборів, i матір так само. Табори на Колимі.
   Середню школу Богдан закінчив у Миколаєві поблизу Львова i водночас вчився в непрофесійного художника, який чимало навчив, - "тато хотів мене бачити художником", - згадує Богдан. В інститут поступив не відразу, а лише за другою спробою, 1976 р., на факультет проектування меблів та інтер'єру. Живопису вчився в Теофіля Максиська, в щирого i чесного живописця. По закінченні інституту 1981 р. - служба в армії. "Служив у Житомирі, малював портрети всім, хто хотів, писав при штабi, навіть малював ікони для офіцерів, які повернулися з Афганістану. А після армії малював по церквах Львівщини i Молдавії. Одружився, маю дві донечки", - розповідає Богдан. А ще з дитинства любив дивитися на небо у будь-яку погоду й у будь-які пори дня i року з безмежно мінливим мотивом хмар, які звучать то бахівським хоралом, то романтичною пристрастю шопенівської лірики. Тому таке подиву гідне розмаїття мотиву хмар, за яким не тільки відчутно спостережливе око художника, а також одуховлено-поетична фіксація, що вражає неповторністю при найприскіпливішому обсервуванні його творів. У цьому об'єкті митець втілює своє розуміння прекрасного, світлого, величного, поєднаного з почуттям безмежного, погрозливого, страждального. А також своє поняття живописного, віртуозно простежуючи за зміною світла зміну форм, кольору, тональності.
У мистецтві може бути два шляхи вдосконалення майстерності: вивчення i наслідування творів видатних художників, а також пошуків через природу свого власного шляху. Проте одного без другого не буває, вони діють постійно й одночасно. Для Богдана при цьому найголовнішим, при Bcix пошуках світлових ефектів i колористичних вартостей, є збереження духовного. Одначе, не тільки тривога про це, бо може переслідувати дещо більша небезпека - присутність романтичної риторики та певної театральності, коли романтичний імпульс, втрачаючи дотик з дійсністю, поступається риториці перед лірикою. Не менше гальмівним може бути також нещадне використання раз щасливо знайдених малярських ефектів. Проте все поправляється художнім смаком i критичнішим ставленням до творчості та до певної міри нагороджується творчим середовищем i атмосферою активного мистецького спілкування. Сам Бодан скромно й проникливо говорить про свою творчість: "В icтopії мистецтва є періоди, які особливо шаную - це мистецтво Ренесансу. Прагнув копіювати Боттічеллі, якого до сих пiр люблю. Також захоплювався Босхом та Сальватором Далі. А в icтopії мене манить час скіфів, земля антів... Тема неба зародилась, коли мені було 10 років. На селі жили люди - часто молились. Тоді небо було співучасним молитві, бо воно для мене є світом між космосом i землею. Небо малюю по пам'яті. Хмарам даю підтекст, бо хмара може бути навислим i погрозливим каменем. Космогонія в картинах є власним баченням Бога, бо в серці кожного художника Бог є неповторним. В житті все закономірно - все викликається Божим провидінням, як i в icтopії, - ми не готові до змін у житті. В Біблії, в Об'явленні св. Івана Богослова, передбачені такі явища, як Чорнобиль.
Довгота мого часу на шкалі вічностей...
Сивого взуття тягар. Останньої днини - розкаяння.
Перечитати б ще раз Евангеліє.
Я мушу нагадувати людям про Бога i космічні явища. В картині "Сповідь" вразив момент щирого розкриття душі. Що її спонукало до сповіді? Савл гонив християн, а потім став послідовником Христа. Як же це сталося? Прагну вловити дух речі, події, каменя, дерева, - у всьому роздуми над вічністю. Я дуже люблю фарбу, люблю готувати полотно для малярства, натягувати на підрамник, грунтувати i з тремтінням приступати до роботи".


Володимир Овсійчук
доктор мистецтвознавства
професор